9-річний Дениско від народження бореться з ДЦП. Його опікун, бабуся Ольга Іванівна, робить все можливе, аби реабілітувати дитину. Нині для покращення своїх здібностей дитина має грати у спеціальні ігри та освоювати сучасні методики. Й, можливо, саме ви зможете йому допомогти. В чому саме? Познайомтеся з історією Дениса та його родини.
По праву говорять, що мама не та, що народила, а та, що виховала і давала можливість радіти кожному новому дню. У родині Ольги Іванівни Литвин 9 років тому народився онучок Дениска. І з того часу життя її родини, а особливо її життя поділилося на «до» і «після». Під час складних пологів у її 18-річної ще зовсім юної доньки сталося непоправне – новонароджений хлопчик отримав пологову травму і вже з перших хвилин свого життя змушений був за нього боротися. Ольга Іванівна місяць розривалася між реанімаційними відділеннями у Конотопі, де була дочка, та обласним центром, куди перевели немовля. Крім фізичної втоми, додавалася ще і психологічна напруга, адже лікарі не могли спрогнозувати щасливого кінця, а лише періодично констатували: «Ще живий», «Ще жива».
Та з часом мама почала потроху одужувати, але не могла повністю себе присвятити догляду за дитиною, бо не відпускала слабкість і попереду ще був довгий період реабілітації. Та і сама молода дівчина психологічно не була готова до виховання такої дитини, а тим часом Дениса вже перевели в патологічне відділення, і треба було комусь із рідних ухвалювати серйозні та виважені рішення. І тут Ольга Іванівна вирішила: «А хто ще їм допоможе, як не я», – і відтоді все лягло на плечі бабусі.
Бабуся за 9 років прикипіла до хлопчика, стала його опікуном, і тепер вони постійно борються з дитячим церебральним паралічем, по частинках відбираючи у хвороби фізичні та розумові можливості дитини. «Я настільки вже з ним зрослася, що спробуйте ще хтось у мене взяти, ви ще і не заберете в мене його. Мені здається, що хтось зробить не так, як я. Ми з ним одне ціле. Я не уявляю свого життя без нього. Я свідомо це вибрала, я свідомо це розуміла, але якщо би повернути ці роки назад, я б зробила так само», – не вагаючись стверджує бабуся-опікун.