Олександр Петрич – водій із Конотопа, що на Сумщині, кілька років тому разом з дружиною вирішив створити власний родинний музей. Нині його колекція складається зі старовинних речей домашнього вжитку різних епох. Найбільше експонатів присвячені ремеслам.
Про свою колекцію, найцінніші експонати та про плани, які не зруйнував карантин, Олександр Петрич розповів в інтерв'ю Суспільному.
"Все життя щось збирав. В дитинстві – марки, потім – сірникові етикетки, монетки. Це було дитяче захоплення. А потім якось воно прийшло пізніше, цей музей", – розповідає пан Олександр.

Експонати родинного музею у Конотопі
Як виникла ідея створити такий музей?
Один дід хлібороб був, займався сільським господарством. А другий - столяр, тесля, стельмах, бондар і швець - все в одній особі. І так от мені захотілося зберегти пам'ять про простих людей. І ще донести пам'ять про ремесла, ті, що були. Бо воно все зникає, ніхто його не наслідує, зовсім інші технології зараз. Захотілось щось залишити на згадку, щоб діткам, внукам щось показати.
Зробили ремонт. Вільне приміщення осталось і багато дуже речей – бабусиних, батьків, які шкода викинуть. Поговорили з дружиною, й прийшли до висновку, що хай буде пам'ять. Потихеньку розширили, одне приміщення, друге. Нові екземпляри друзі почали звозити, щось десь на аукціоні купив, так і пішло.
Офіційно в тому (2019 - ред.) році відкрились, 20 жовтня. А так, друзі їздили вже роки три.
Скільки експонатів представлено в музеї?
Не рахував. Процес цифрування триває. Все, що нове, - описується. Каталог електронний свій зробив по кераміці, вже майже все, але все одно не завершене, бо нема часу. Треба на хліб заробляти. Займаюсь вантажними перевезеннями, в режимі вантажного таксі працюю.

Експонати музею родини Петрич
З яких регіонів експонати, представлені у Вашому музеї?
Я намагаюсь тільки з нашого регіону. Воно ближче, воно своє, воно зрозуміле. Але жіночка із Запоріжжя присилала бабусину сорочку і кераміку. Із Закарпаття присилали мені теж деякі експонати. 99 % дарувальників – це вихідці з наших сіл, Конотопського району, Чернігівської області. Воно раніше Конотопський повіт був. Зараз деякі села з нього до Чернігівської області належать.
У нас є інтернат санаторного типу. Так оце три дівчинки від 12 до 14 років подарували Кузю як оберіг музею.
А ось - мого знайомого, із села Підлипне. Жорна. В останній голодомор, в 1947 році, він каже, колись розказувала бабуся, були закопані десь жорна. Вже він у прабабиній хаті живе. Тоді він перероблював кухню, і знайшов. Це свідки. Вони пережили декілька голодоморів – ці жорна, і дожили до мого музею.
Якими враженнями діляться відвідувачі Вашого музею?
Різні люди – і різна реакція, скажемо так, на музей. Буває, з компанії 5-6 чоловік, один стоїть, позіхає, йому не цікаво. А інші – в захваті. Як правило, реакція неординарна, тому що не у кожного таке є. І всі тоді згадують: я оце викинув. Люди старшого віку згадують дитинство.
Деякі дітки – розказують, що таке є у бабусь, ще позалишалось, є по селах багато таких. Дітки із сільських шкіл приїжджають, їм не так цікаво, як міським. Тому що вони це бачили. А міські - в захваті! Ще, як хто знає, як воно зветься і як працює, то це, тим більше цікаво.