Люди при владі, хто вони: Ігор Степанченко, заступник міського голови

Наш інформаційний ресурс 05447.com.ua продовжує серію відвертих інтерв'ю з людьми, які так чи інакше    пов´язані з управлінням нашим містом, з людьми, які прийшли до влади після осінніх виборів 2015 року. Хто вони? Як і чим живуть? Де навчались і що роблять. Ну і звісно, як їх звати та яку посаду у владній вертикалі займають. 

Сьогодні наша розмова з молодим, енергійним управлінцем, заступником міського голови, Ігорем Степанченко.

- Вам усього 25 років, але на вашій сторінці у соцмережі вказано колишня місце роботи - Верховна Рада?

- Це дійсно так. Але давайте спочатку. Народився я в місті Ромни Сумська обл.. Через те, що мій батько військовий, доводилося час від часу переїздити з місця на місце. В перший клас я пішов в Конотопі. Тут я виріс, і  закінчив 12 школу, після чого поїхав навчатися в Київ.

- Де саме навчалися?

- В Національному транспортному університеті  за спеціальністю транспортне право. Також паралельно я закінчив військову кафедру Київського політехнічного університету і є молодшим офіцером запасу.

Навчаючись в університеті, вже на другому курсі я розпочав активну громадську діяльність, й в результаті цього у 18 років приєднався до лав Всеукраїнського об'єднання "Свобода". У 19 років взяв учать у першій своїй партійній виборчій компанії, яку згодом і очолив. За результатами голосування виборців став депутатом Сквирської районної ради в Київській обл. (2010 рік, вибори до місцевих рад). Наступного року, паралельно, став помічником народного депутата України.

- Чим саме займалися?

- Писав та розпрацьовував законопроекти, брав участь в організації роботи депутата. Одразу хочу зауважити: раніше я думав, що робота над законопроектами - це максимально важке, що може бути. Але у порівнянні з роботою в органах місцевого самоврядування - це просто легка прогулянка! Тут працюєш з громадою напряму. Люди приходять зі своєю проблемою до тебе очі в очі. І більшість з цих проблем є нагальними, такими, які потрібно вирішувати в режимі “online”. Тепер, відмотуючи час назад, розумієш, що однією з найбільших проблем наших високих можновладців є те, що вони ніколи не працювали на місцях, вони до кінця не розуміють специфіку і наслідки тих норм і законів, які спускають зверху.

- Було заважко?

- Так. Оскільки я працював на громадських засадах, коштів за свою діяльність я не отримував. Потрібно було за щось жити. Розуміючи це я розпочав власну підприємницьку діяльність. Відкрив продуктовий магазин в Києві.

- Брали кредит?

- Ні, я починав з оренди, а товар брав під реалізацію. А коли з'явилися оборотні кошти, почав розвиватися: закупив обладнання, почав розширювати діятьність. Але не припиняв займатися активно громадською діяльністю, і коли почалися військові дії на сході України, зайнявся благодійною діяльністю. Їздили безпосередньо в зону бойових дій, довозили різні продукти, шоломи, захисні окуляри, берці, термобілизну тощо. Військовим з Києва, які від'їжджали на службу, передавали бронежилети. А ше в КМДА проводили благодійний бал. Зібрали більше 40 тисяч і закупили за ці кошти апарат для витягування хребта, який передали в ребцентр для реабілітації атошників. Адже атошники поклали своє здоров'я, захищаючи нашу Батьківщину, а тут допомога їм зазвичай і закінчується. Це неправильно. І ми вирішили, що в цьому напрямі їм також потрібна допомага.

- То як потрапили в Конотоп?

- Того часу я вже повністю базувався в Києві. І не тільки в якості громадського діяча. Адже перед моїм від'їздом до Конотопа я вже встиг відкрити міжнародну юридичну компанію і три місяці був у її керма, до першої післявиборчої зустрічі з Артемом Семеніхіним (сміється).

- Ви з ним були знайомі?

Знайомі вже 8 років. Я знав, що він з Конотопа, що він дуже розумна і активна людина, бачив, що ми разом зможемо зробити Конотоп містом, в якому хотілося б жити. Раніше, по партійній лінії, ми теж приїжджали в місто. Якщо чесно, то я крім рідного Конотопа нікуди б не поїхав з Києва. В Києві я себе дуже непогано почував. Матеріально набагато краще було. Але хотілося допомогти рідному місту, і спробувати свої сили безпосередньо у виконавчий гілці органів місцевого самоврядування. Коли був депутатом районної ради, то на сесіях часто критикував владу, був, так би мовити, по іншу сторону барикади. А тепер я можу бачити монету з обох сторін, тепер є загальна картина, можна більш справедливо оцінити ситуацію, побачити її з різних ракурсів.

Знаєте – люди завжди говорять, що вони хочуть щось змінити, але коли випадає реальний шанс засукати рукава, вони кажуть: це не для мене, у мене не вистачить сил, досвіду, вмінь... Я собі задав те саме запитання, за що я раніше критикував інших. Збрехати собі я не міг.

- Які структурні підрозділи є у вашому розпорядженні?

- Управління економіки, фінансове управління, земельний відділ та архітектура. Я радий, що вдається рухатись в унісон  з колективами підпорядкованих мені підрозділів за рахунок того, що є спільне розуміння цілі, яку потрібно досягти. Сказати, що абсолютно всі мої підлеглі ідеально виконують свої обов’язки – буде неправда. Але й говорити, що в якомусь відділі чи управлінні через чиєсь недбале ставлення до свої обов’язків провисає робота - також не можна. Якби таке сталося, то ми просто змінили б керівника. І в нас було багато кадрових змін, ми й далі працюватиме над своїм вдосконаленням.

- А як же особисте життя? Чи вистачає на нього часу?

- На цій посаді, яку я зараз займаю, дуже важко вести особисте життя. Перших півроку я до 11 до 12-ї години ночі перебував на робочому місці, було таке, що й о другій ночі додому приходив. Та й зараз інколи доводиться вставати о 5, а то й раніше. Якщо вдастся 6 годин на добу відпочити, то це добре.

- Тобто сім'ї у Вас немає?

- Немає.

- А з ким ви проживаєте?

- Сам я орендую квартиру, власного житла на даний момент у мене немає. Батьки живуть окремо, в них власне житло. Маю машину. Був старенький Фольксваген Б3 90-го року випуску, старший від мене (посміхається). Нещодавно я його продав, придбавши  Chevrolet Lacetti 2004 року випуску.

- Батьки в Конотопі зараз?

- Так, мама в 5-й школі працює, тато був військовим, а потім звільнився в запас. Але коли почались військові події, то пішов у військкомат. Він знав, що я займаюся волонтерською діяльністю, що їжджу в зону бойових дій, і ясно, що він, як колишній військовий підполковник, залишатись осторонь не міг. Звернувся перший раз в військомат, - його не взяли. Тоді був другий раз, і третій... а потім він-таки добився того, що поїхав в АТО, рік відслужив. Дякувати Богу повернувся додому.

- Повернемось до управлінської діяльності. Чому саме ваша команда? Чим вона відрізняється від попередників?

- Я вважаю, що минула влада бачила все через призму Радянського Союзу. Можу привести приклад на енергозберігаючих лампах. Ніхто ніколи цим не займався. А навіщо ті економки, якщо можна звичайні лампи розжарювання поставити! Ніхто не порахував, що якщо встановити нехай навіть дорогу економку на стовп, то вона через рік-два самоокупиться, й далі почне приносити чисту економію. Всі бачили стару радянську модель ведення господарювання в місті, всі боялися, й при першій згадці сахалися впровадження будь яких новаторських та прогресивних технологій в місті. Ми ж - за впровадження сучасних технологій. І не лише в енергозбреженні, а в усьому. Треба поступово відходтии від "совка".

- Як ви ставитися до постійної критики?

- Позитивно. Є критика абсурдна, а є критика раціональна. Раціональну критику я б скоріше інтерпретував, як поради. Якщо бачиш, що людина фахівець, або логічно викладає думку, хоч більш-менш дотична до того, про що вона говорить, то можна зважити на її слова чи дописи, на її бачення. На основі порад таких людей можна корегувати свою роботу. Але, на жаль, такої критики відсотків 10 максимум. 90 відсотків - це проплачене блудослів’я і все. Сидять якісь боти в інтернеті, вони просто відпрацьовують свої кошти. Ніякої логіки та здорового глузду в їхній “критиці” немає.

- Взагалі читаєте сторінки чи пабліки, де поширюється така критика?

- Якщо чесно, то немає часу. Дехто з нашої команди може проглядати такі сторінки, але мені реально не вистачає на це часу. Якщо пишуть позитивно, то я радий. Якщо негативно, але там є щось раціональне – мені про це повідомлять. А вступати в суперечки немає ні бажання, ні часу, це нічого не дає. У мене є конкретний об'єм робіт, мені вистачає, чим займатись. Якщо в інтернеті мені задають якісь запитання, то я завжди намагаюсь на них відповісти. І якщо критика логічна, то її проаналізую і прийму на озброєння, або пояснити власну позицію.

- Не так давно була опублікована ваша відповідь про “псячу мову”...

- На ім'я міського голови надіслали скаргу, а оскільки я на той час виконував обов'язки міського голови, то за моїм підписом надавалася відповідь, і я повністю згоден з цією позицією. 10 -15 років назад, зокрема в центральній Україні вважалося, що якщо ти говориш українською – то ти з села. Але я завжди спілкувався українською мовою, я не переходив на мову сусіда, навіть, якщо до мене говорили російською, мені було зручно українською. І в родині в нас завжди говорили українською мовою, не останню роль тут відіграла моя мама-вчитель, хоч і в школі викладає англійську.

- Оглядаючись назад і вже маючи за плечима більш року керівної роботи чи не шкодуєте ви про свій вибір?

- Ні, не шкодую! Я ще ні разу в житті не шкодував про свої рішення. Це моє рідне місто, в якому я виріс, хотілося б вірити в те, що робиш якийсь реальний вклад в його розбудову.