На електронну скриньку редакції сайту 05447.com.ua надходять листи від наших відвідувачив зміст яких ми будемо викладувати для ознайомлення та обговорення. Так, нами вже був оприлюднений лист конотопчанина, який був приголомшений поборами з вояк АТО у потязі Київ-Зерново , зараз ознайомтесь із листом жіночки, мамі якої підклали гнилі помідори на конотопському базарі. Ось текст цього листа :
" Я, звичайно, про помідори не писала б. Ну що про них писати: рожеві, вже навіть починають нагадувати справжні грунтові, але є одне але…
Вчора мама захотіла сходити на ринок. Мама в мене вже пенсіонерка, тож прогулянка на ринок для неї мала стати і розвагою і невеликим фітнесом.
Купуючи томати, сама взяла з ящика п’ять рожевих великих плодів, поклала їх у пакет-майку і подала продавцю на зважування. Хазяйка заглибилась у свій кіоск, зайшла за ваги, розвернулась там, поклала пакетик на ваги, назвала суму… Все як звичайно. Мама розрахувалася, взяла свої помідори та й пішла тихенько додому. У мами задишка, мама швидко не ходить, у мами окуляри, мама вже не все бачить. Да і не намагається все контролювати. Мама довіряє людям.
Повернулась додому і стала викладати помідори на підвіконня, щоб дихали. І дуже здивувалась. Бо в пакеті крім її п’яти рожевих був ще один- маленький, червоний, трохи розчавлений і геть гнилий… На той час і я намалювалась. Приїхала до мами підобідати і подивитися на неї. Мама показала мені теє диво, і я, ледве проковтнувши борщ, посадила маму з помідорами в машину і повезла все те добро назад на Колгоспний ринок.
Була вже третя година по обіді, але наша продавчиня ще була на своєму робочому місті. Побачивши нас і вислухавши, підприємлива леді спочатку заявила, що вона нічого не знає і нічого у пакет не клала. Але як можна заперечувати очевидне: підкинутий томат був геть іншого сорту і просто не міг знаходитись в тому ящику, з якого мама вибирала собі і який досі перебував там, де стояв дві години назад. Що мала робити бідна і нещасна піймана на гарячому продавчиня? Звичайно, захищатися. В хід пішли різні аргументи, як завжди буває на ринку…
Можливо, не було б цього листа, але аргументи моєї візаві просто шокували мене. Використавши звичайні в таких випадках відмазки, мадам заявила:
--Ну то й що? Подумаєш, помідор гнилий їм попався? Он у мене капусту гнилу на АТО солдатам купують—і нічого!!! А то помідор…
Коли я взялася переписувати фамілію, ім’я та по-батькові фігурантки, вона видавила з себе:
--Ну ізвініть…
Але тільки ми повернулись, щоб йти, в спину понеслось:
--Подумаєш, помідор їм гнилий поклала…
Люди, що ми робимо із своїм життям і оточенням? Невже якщо кожен буде робити капості ближньому своєму, ми будемо жити краще? Невже матеріальний стан підприємця сильно підвищується, якщо від підкидає своєму покупцю гнилий товар? І як можна продавати гниле хлопцям, які боронять батьківщину? Завдяки зусиллям яких ти ще маєш хату і маєш, що їсти? Чи є в нас розум? Чи хочемо ми, щоб нам і нашим дітям люди віддячили тією ж монетою?
Прощаючись з продавцем, я вже знала, що писатиму цей лист. І писатиму ще, якщо знову стикнуся з жадібністю, невихованістю і відвертим хамством. Нехай ім’я горе-продавця залишиться сьогодні поза текстом, адже навіть самій безсовісній людині треба давати шанс. Але залишити цю історію без наслідків я не можу. Ходитиму до того кіоску регулярно, щоб людина не забувала про правила людського співіснування і вчилася обслуговувати покупців як слід. Людмила."